ulijka

Десь зі середини жовтня я зі страшенною ностальгією згадую про ті фести, де була. Йду довжелезними рядами з вишиванками, рушниками, торкаюся грубого льону чи м’якого ліжника, проводжу рукою по пухнастих шкірках, розглядаю дерев’яний дріб’язок, смакую сирні коники, балакаю з продавцями... А на фоні чути звуки чогось автентичного ))).
Стає так добре від згадування запаху і смаку фесту... Перебування в такій атмосфері мене завжди неймовірно заспокоює і наснажує. Ну а зараз залишається це просто уявляти, і стає хоч трохи світліше й веселіше.

Цього року наша поїздка з наметами в Крим, мабуть, було останньою, хоча кажуть не можна зарікатися.... Відпочинок був перенасичений емоціями – як позитивними, так і негативними. Фоти викладу пізніше, бо вони цього варті ;-), але нині мушу написати про своє найсильніше враження цього року – винаймання житла в підприємливих кримчан.
Власне, першу половину відпустки ми провели в наметі на узбережжі Криму – спочатку мис Сарич (який мені видався найгнітючішим місцем в Криму), ну а потім наша улюблена Балаклава (мис Айя, Командирський пляж, де ми стоїмо наметами вже три роки поспіль). В Саричі було хоч і гнітючо, зате сонячно, а от в на райському Командирському пляжі погода показала нам фігу. Не дуже весело, скажу я вам, спати в наметі на березі моря, коли над головою щопять хвилин лупає блискавка і тарахкотить грім, заливає дощ, а вдень навіть немає по-людськи сонця, щоб висохнути і засмагнути. І коли на третю ніч нашого перебування море тупо залило нам палатку і всі речі, то ми спакувалися і вирішили, що решту відпустки проведемо цивілізовано і спробуємо побачити ті пам’ятки Криму, які ще не бачили. Тож подзвонили до однієї бабульки, в якої відпочивали торік наші знайомі альпіністи. „Умов немає, але гарний вигляд на Нікітський ботанічний сад і дешево (40 гривень з людини)", - порадили вони нам. Бабулька була нам рада, сказала, що має місце і все путьом. Тож ми щасливо добралися до Нікіти і з нею зустрілися.
Я би хотіла адекватно описати те потрясіння, коли я побачила нашу „комнату”. Ми туристи з досвідом – не надто вибагливі, жили в різних умовах – і хороших, і поганих. Але те, що бабця приготувала нам за житло спричинило в мене глибокий шок. Вобшем, кімната без вікна, очевидно колишнє складське приміщення, лише маленьке віконце в коридор, облуплені глиняні (чи шо?) стіни, розміру якраз такого щоб влізлися три залізні ліжка різної висоти, застелені сірою постіллю. Жодного покривальця, чи занавісочки на убогому віконці, бодай якоїсь кічової картинки, яка б це все облагороджувала. І над усім цим лампочка на дроті – бракувало, щоб вона тільки погойдувалася зі зловісним скрипом. Все це в комплексі справляло гнітюче враження тюремної камери, в якій я буду каратися ще шість днів відпустки, щоб решта 11 місяців роботи здавалися мені раєм. Мені заклинило і я сказала коханому, що не буду там жити ні за 40 гривень, ні задурно, не хочу навіть однієї ночі ночувати, ліпше я в наметі житиму, ліпше на зупинці переночую. Ба булька зіграла здивування і сказала що „комната как комната”, що нам ще треба – вранці підемо на море, ввечері прийдемо спати, от і все. Вобшем, пішли ми від неї. Хоча вже вечоріло і виглядало, що в нас повна срака... – нема де жити, намет також на асфальті не поставиш ))) Я обливаючись слізьми від шоку, послала коханого напитати нам помешкання і морально почала себе готувати до повернення у бабульчин курник. І уявіть собі, десь хвилин за десять він знайшов нам шикарну кімнату – мансарда на другому поверсі, обшита деревяною вагонкою, з двома великими вікнами і двома диванами, і навіть (диво!) книжковою шафою. Туалет і ванна з гарячою водою поряд на поверсі. І це всього за 50 гривень з людини. Який контраст! Далі всьо було чікі-пікі, завтра вивішу фотки. А зараз йду випю зеленого чаю, бо щось розхвилювалася :-)

В межах запланованого ремонту вивезли в село стару швейну машинку. Прийшла я ввечері, глянула туди, де вона стояла і так мені аж защеміло... я ж на ній шити вчилася, скільки всього напсувала, скільки її намучила. Народ, я скучаю за старою швейною машинкою...((((( я ніби її зрадила, ужас, ужас.. в когось було шось подібне?

В шафі залежується купа яскравого, легкого, прозорого і непрозорового сексуального одягу - маєчькі, плацячка, спіднички... ціла окрема полиця ексклюзиву для сонячного справжнього літа..
в коробках засихають невагомі босоніжки, підіймальнонастроєві шльопки... в дзеркалі тьмяніє різнокольорова літня біжутерія
А ЛІТА НЕ БУДЕ!....
.............
..............

Десь на початку третього сезону доктора Хауса я згадала, що колись хотіла бути лікарем. От цікаво, чи можливо у 26 кардинально змінити професію і піти вчитися, наприклад, на хірурга? Ясно, за умови, що хтось тебе підтримуватиме фінансово... Взагалі, як думаєте, коли ще не пізно змінити професію і стати професіоналом в іншій галузі?

Дехто дивується узалежненню від цього серіалу. Але, пацани, я мушу вам сказати, що ви ніц не розумієте.
Власне, не знаю на що зависає чоловіка частина, але ми жінки зависаємо точно на Хауса. Це ж справжній чоловік! Він
Сильний
Розумний
Іронічний
Стильний
Жорстокий і ніжний водночас (ах!)
Ну і плюс до того він каліка – це означає, що всі його чудові якості виросли у боротьбі із своєю недугою. І за це ми його дружно пожаліємо.

Чого це я почала про Хауса писати... мабуть після вчорашньої серії, коли він напівоголений ловив глюки в душі – дивився на музику...
І як після цього посту чоловікові в очі дивитися? )))))

Хочеться спати. Очі просто не розклеплюються, все тіло затерпло, голова як в тумані. Спати хочеться настільки що протидіяти цьому не може ні деренчливий мобільник, ні денне світло з-поза штор, ні почуття обов’язку йти на роботу. Власне це почуття якось дивно атрофується, бо хочеться спати.
Сон заволодів мною, він мною керує. Сно-кліпи змінюються один за одним, вони повні як саме життя. Цю немічність неможливо пояснити ні пізнім ляганням, ні важкою фізичною роботою – бо її немає. Єдиний привід, який я можу прийняти – похмура погода надворі. Вона пригноблююче на мене впливає. Захмарене небо робить мене безвільною, перманентно сплячою істотою, яка ненавидить слово „треба”. Я вже готова пояснити це чимось психологічним – небажанням жити?

Була на акаунті Пелиха на однокласниках. Одразу як вогнем в очі - стрічка його друзів, які більше не друзі. В списку вони один за одним "більше не друзі".... Відєднують. Але чому? Невже те, що він мертвий означає, що треба викинути людину з памяті. Чи вони так бояться смерті? Чи те, що його фотографія буде час від часу попадатися в списку друзі, раптово десь виринати, чи це так лякає?
Боюся, не можу цього зрозуміти.
Вічна тобі память, Ігоре!

Поки мій чоловік у відрядженні йому у скайп написала якась кобіта з пропозицією познайомитися ))) Ну я знічев’я їй почала відписувати. Цілком адекватна кобіта, навіть дуже крута, бо має дві машини – одну цивільну (за її словами), іншу – спортивну для занять ралі. Гм. Поспілкувалися ми дуже непогано, здається я її зацікавив/ла )))))), особливо моя ерудованість і почуття гумору! Потім вона вислала прохання обмінятися контактами. Отут то і настав момент Ч. Буду я їй сама давати контакти свого чоловіка???!!!!
– Можна твою фотку побачити?
– навіщо?
– А може ти малий рудий і метр з кепкою?
– А що як я малий, рудий і в кепці то не маю права бути щасливим? ))))

Вобшем, було весело. І я навіть жодного разу не забулася і не написала по-жіночому. Я майже перевтілилася! І це прєкрасно ))))))

Вчора вирішила попросвіщатися і почала читати книжку про зачаття. Виявляється, щоб та нещасна яйцеклітина зустріла свого „судженого” має стільки всього відбутися, стільки збігтися хімічних процесів.... Вобшем, другий день ходжу під враженням, що це все фантастика і взагалі мені дивно, як ми можемо на світ з’явитися ))))) І ще й в таких кількостях )))

Є у мене така одна теорія про те, що ми українці не вміємо вибачатися. Може це я виросла в такому середовищі, але майже ніколи!!! я не бачила, щоб кривдник пішов першим вибачатися. Зазвичай, триває довга мовчанка, під час якої одна людина розуміє, що постраждала і чекає на вибачення (хоча усвідомлює, що особливо ображатися немає на що), а друга, в глибині душі знаючи, що неправа, вперто мовчить.
Такі ситуації закінчуються по різному, але переважно тим, що люди знов починають так сяк спілкуватися. Але!!!!! Збитий горщик наново не склеїш, особливо якщо цю болючу ситуацію не проговорити.
В мене вдома казали: „корона з голови тобі не впаде”. А я наймолодша в великій сім′ї, задумайтеся над цим!!! ))))) Ця корона мені падала і валилася з грюкотом по декілька разів на день. Але як наймолодша, я не мала права претендувати на "вибач".
Думаю, найчастіше вибачатися нам не виходить через те, що ми часто не розуміємо, що когось образили. Деякі образи зрозуміти легко, інші – важко. Людина все міряє на себе і може здаватися, що чиясь образа надумана. Але ми не знаємо, що ця людина відчуває, в якому вона була настрої, який в неї попередній досвід. І одне коротке щире слово „вибач” (сказане або не сказане) так багато змінює.
Згадую як на все життя мене вразила одна моя російськомовна одногрупниця. Під час якоїсь балачки на перерві вона щось закинула іншій моїй одногрупниці (це було щось не надто образливе, не надто важливе, про що скривджена відразу, як мені здається, забула). А після пари „кривдниця” підійшла до неї і голосно при всіх попросила пробачення і сказала, що помилилася. Чесно, я досі вражена цим. Наскільки ж сильний характер треба мати і наскільки себе поважати, щоб так зробити. В обшем, к чєму я ето? Вам не здається, що є якась закономірність? Москалі, вони якісь вихованіші, якщо брати відповідне середовище.

Пишу нині колєжанці
– ти чула що час назад пішов?

– )) то як?

– а от зима знову настала, скоро Йордан, а там Різдво

– я вже злякалася, уявила собі всяке різне...)))
– а потім гляди й Миколая настане )

– от це добре)))

– а кльово би було мати ще одну нагоду виправити свої помилки,

я точно знаю що би виправила

– ))) я б теж хотіла.... правда. Так, що за голову хапаєшся інколи буває)))
Але позно, вася, піть баржомі)))


А ви хотіли б щось виправити цієї зими?

А як називаються люди залежні від сонця?
До обіду за хмарної погоди мені просто жити не хотілося, а зараз вилізло сонечко – і я аж підстрибую від бажання кудись йти і щось робити )))

Френдеса joliem попросила мене (серед інших людей) написати вісім фактів про себе. Це дуже приємно – поки люди тобою цікавляться, є заради чого жити - гги )))))))))) Але з іншого боку це зробити не надто kturj – ці факти, напевне, мусять тебе якось характеризувати. А коли я почала ці факти для себе формулювати – виявилося надто багато негативу. Не може бути, щоб моє життя було суцільним негативом, подумала я і вирішила написати вісім життєстверджуючих фактів про себе. Бо кажуть думка матеріальна! Отож:

1. Я вірю насправді в чудеса. І вони зі мною трапляються )))) Одне з них сталося нещодавно.
2. Я дуже багато читаю і багато чим цікавлюся. Тому іноді дивую людей (і себе) якимись невідомо-де набутими знаннями.
3. В школі я читала найшвидше і діти постійно кричали, що за мною не встигають. Коли щось подібне повторилося в класі десятому, я обурилася і сказала, що до того часу вже можна було навчитися швидко сприймати інформацію)). А крім того я швидко думаю і набираю всліпу десяти пальцевим методом. Ця швидкість, конешно, не завжди доречна, але в житті вміння «акумулюватися» дуже виручало.
4. Зо два-три рази в житті в мене був страшенний стрес і тоді я проходила по місту десятки кілометрів. Я могла ходити цілий день, а потім ставало легше. І досі, якщо трапляється щось погане, рятуюся намотуванням кілометрів – може втікаю від проблеми.
5. Я радикально змінююся приблизно щодва роки – не йдеться про зовнішність: просто я раптово усвідомлюю, що я вже зовсім інша і думаю зовсім по-іншому і багато чого бачу в іншому ракурсі – а відбувається це дуже рідко. Якісь енергетичні коливання?
6. Іноді я проявляю дуже жорсткий характер, вмію викреслювати людей зі свого життя (хоча не скажу, що це дуже життєстверджуючий факт).
7. Я знаю найдивовижнішу людину в світі, але нікому про неї не розказую – щоб не зурочити )))
8. Мені часто сняться дивовижні сни. В снах я боролася із зміями, з величезною анакондою, з вампірами, гуляла в товаристві кількох шанованих українських літераторів, водила авто і навіть літак!, багато плавала і просто літала над рідним мікрорайоном )))) Може тому мені так важко вранці вставати з ліжка :-).

Ну і як правило каже, закликаю оприлюднити вісім фактів про себе таких моїх френдів як: gvirinko, pani_stefa, turdusbird, elenayaschenko та pry4ilok. Нумо, не лінуймося, панове ))

Як сумно бувати в сім'ї, де живе притоптаний чоловік. Природою йому призначено бути годувальником – авторитетним, сильним, великодушним, щедрим, бути сонцем родини! – але він в один момент обирає собі жінку ще сильнішу, ще авторитетнішу. Вона, звісно, завжди права – перед друзями, колегами і навіть перед дітьми. І все життя його перевиховує – щоб „виліпити” нормального мужика.
Нє, він нормальний, не п’є-не курить-не гуляє і як отченаш знає як і де складати одяг, не кажучи вже про навіки засвоєне правильне місцезнаходження шкарпеток... Але які в цих чоловіків порожні очі... чи то порожні, чи сумні. Мій тато хоч і великою мірою деспот, але я вдячна мамі, що вона ніколи не поводилася так, ніби він – порожнє місце.

Як мене інтригує цей таємний чоловічий код потискання рук. На роботі сидить новий мальчік, якого ще навіть я добре не знаю. Заходить співробітник – вони ще не знайомі, але знають, що треба робити – їх об’єднує цей таємний дотик – вони подають одне одному руки. Якби це була жінка, вона просто цікаво б зиркнула і пішла по своїх справах. Але в чоловіків все не так – одна мить і вони безслівно порозумілися. Заходить ще один і все повторюється. А для мене збоку це виглядає як: дай лапу, чувак, ми тебе прийняли в нашу зграю! ))))))

Один відомий московський режисер родом зі Львова (прізвище якого я не згадаю) колись в інтерв’ю на запитання журналіста чи не важко було боротися із своїм галицьким акцентом відповів, що не так акцент йому вадив, як швидкість розмови: „Розумієте, у Львові люди розмовляють дуже швидко. Ти мусиш швидко висловлювати свою думку, інакше тебе не дослухають і підуть”...
Еее, я час від часу то згадую. Наприклад, дзвінок в поліклініку
-Добрий день, а скажіть Ольга В’ячеславівна..?
- Вона в відпустці.
- А коли...
- На наступний тиждень..
- А можна...
- піпіпіп...

Ми львів’яни дійсно такі реактивні? )))

Хтось збрехав, що поділене горе стає меншим.
І ще хтось збрехав, що час лікує.
Просто біль стає не гострим, а нудким, і від цього не менш нестерпним.

Нині була проведена ревізія інтелектуальної макулатури. В результаті виявлено

підшивка журналу "Пік", яким я зачитувалася на перших курсах
підшивка журналу "Єва" (ех, кльовий був модний журнальчик, та ще й українською)
пачечка жіночих журналів (навіть парочка "Кул Гьорл" гг)
зо два десятки конспектів
пака газетних вирізок (велика частина з Помаранчевої революції)
памятні папірчики, невикористані ручки, сентиментальні записки, листівки від людей, яких більше немає в моєму житті...


Ще один шанс отримали Пік, Єва і ще кілька особливо цінних (але доки?) коспектів. Решта очікує спалювання.
А ви довго зберігали шкільні/університетські конспекти?

Рекомендую вражаючий фільм – „25 година” (в рос. дубляжі – „25-ый час”). Не буду переказувати сюжет, скажу лише, що ТАКОЇ режисури і ТАКОЇ акторської гри я давненько не бачила. Гарантую кілька години катарсису, а потім задоволення від правильно проведеного вечора ).